Керівник театрального відділу міністерства освітніх справ УНР, акторка, режисерка: до 160-річчя від дня народження Марії Старицької з Полтавщини
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Керівник театрального відділу міністерства освітніх справ УНР, акторка, режисерка: до 160-річчя від дня народження Марії Старицької з Полтавщини
160 років тому, 31 (19 за старим стилем) травня 1865 року, у селі Лебехівка на Полтавщині (нині це територія Глобинської міської ради Кременчуцького району, село у часи СРСР було затоплено водами Кременчуцького водосховища) у маєтку родини Старицьких народилася донька Марія – у майбутньому керівник театрального відділу Секретаріату освітніх справ Української Народної Республіки (УНР), актриса, режисерка й педагог.
Джерело: за матеріалами з сайту Українського інституту національної пам’яті та досліджень письменника Юрія Хорунжого.
Марія Старицька була донькою Михайла Старицького та громадської діячки Софії Старицької, сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. У родині також був брат Юрій (став юристом), сестри Марія (актриса театру) та Людмила (письменниця й громадська діячка). Була ще молодша сестра Ольга, але вона померла одинадцятирічною.
Атмосфера театру, української літератури й культури змалку оточувала Марію. Батько — видатний український драматург, письменник та поет Михайло Старицький, мати — Софія Лисенко, сестра відомого композитора. У родині часто влаштовували літературні та театральні вечори, вистави, імпрези. Не дивно, що троє сестер Старицьких: Марія, Людмила й Оксана – пов’язали своє життя з відродженням поневоленої росіянами української культури, зокрема із театром чи літературою.
Виростала Марія в Києві, де батько мав службу в архіві при університеті святого Володимира. У шість років її віддали в новостворений дитячий садок сестер Ліндфорс, Марії й Софії, який відкрився в Києві 1871 року на вулиці Фундуклеївській навпроти міського театру (тепер – Національна опера). Він став другим у Російській імперії дитячим садком після петербурзького. Виховательки садочка взяли на озброєння передові методи Песталоцці, Руссо, Дістерверга, Фребля та всіляко підтримували творчий розвиток дітей. До садочка сестер Ліндфорс ходила й сестра Марії, Людмила Старицька. До речі, Софія Ліндфорс вийшла заміж за українського етнографа та фольклориста Олександра Русова й залишила вагомий слід в українській педагогіці.
Далі Марія та Людмила навчалися в київській приватній гімназії Людмили Ващенко-Захарченко (дружини відомого професора математики Київського університету Михайла Ващенка-Захарченка), жінки теж освіченої й передової. Недоліки в освіті, зумовлені російською імперською ідеологією, компенсувалися домашнім вихованням.
1881 року на гастролі до Києва приїхала українська трупа Григорія Ашкаренка під керівництвом Марка Кропивницького. До трупи долучилися Микола Садовський та Марія Заньковецька. Кропивницький став частим гостем у родині Старицьких і невдовзі вирішив посвататися до Марії. Утім, дівчина відмовила йому, бо мріяла про Вищі жіночі курси, які давали право викладання.
1883 року Марія вступила на природниче відділення Бестужевських курсів у Петербурзі. Через рік вона перевелася до Києва й закінчила Київські вищі жіночі курси. Але викладати їй так і не довелося. На той час Михайло Старицький, продавши власний маєток на Поділлі та сухарний завод і будинок, вклав 60 тисяч у розвиток власного театру на основі трупи Марка Кропивницького, який отримав назву Театру корифеїв. Попри шалений успіх, навесні 1885 року славнозвісна театральна трупа корифеїв Кропивницького – Старицького розпалася. Михайло Петрович фактично збанкрутував і змушений був закласти власну трупу. Щоб підтримати батька, Марія пішла в театр. Із 1886-го по 1890 роки впродовж кількох театральних сезонів вона гастролювала з трупою в Харкові, Одесі, Мінську, Москві, Петербурзі, Казані, Варшаві, Вільно, Тифлісі, Баку. Грала переважно другорядні ролі, а головне, допомагала батькові в організаційних справах.
Сцена дала їй розуміння, що треба навчатися. Тому після завершення чергового сезону 1891-го Марія поїхала до Москви й вступила на театральні курси Олександра Федотова, а коли той переїхав у Петербург, поїхала за ним. Там у Василієострівському театрі вона почала самостійну акторську кар’єру під псевдонімом Яворська. У Петербурзі ж за дорученням батька клопоталася дозволами на його п’єси в столичному цензурному комітеті.
1897 року Марія повернулася до Києва, де вступила до трупи Миколи Садовського. 1898-го організувала Український драматичний гурток. Активно займалася громадською та викладацькою роботою: працювала з київськими аматорськими театральними гуртками як режисер, постановник чи й виступала на сцені, а також почала викладати акторську майстерність у музично-драматичній школі Лісневич-Носової.
Коли 1904 року відкрилася Музично-драматична школа Миколи Лисенка, Марія Старицька очолила в ній драматичне відділення, викладала сценічну майстерність та декламацію, а по смерті Лисенка фактично очолила його школу.
Окрім того, Марія викладала декламацію в І Київському комерційному училищі, грала в драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка й театрі імені І. Франка в Черкасах. Була членом товариств «Боян» та «Просвіта», українського клубу «Родина».
Протягом 1904-1917 років Марія Старицька зрежисерувала понад 500 вистав українських, російських і західноєвропейських авторів. Уперше поставила на сцені твори Лесі Українки «Йоганна, жінка Хусова», «Айша й Мохаммед» та «Камінний господар».
Українська революція 1917-1921 років вдихнула нове життя в український рух. На руїнах російської імперії постала Українська Народна Республіка (УНР). На запрошення Івана Стешенка Марія Михайлівна очолила театральний відділ УНР, уклала програму організації українського театру.
1921 року Українську Народну Республіку окупувала радянська росія. Але інерція національного відродження доби УНР лишалася аж до 1929 року, коли спецслужби СРСР сфабрикували справу «Спілки Визволення України» (СВУ) і численні арешти по ній української еліти. Тож у 1920-х роках Марія повернулася на сцену Першого українського державного драматичного театру, виступала в концертах із художньою декламацією, продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка (колишня Музично-драматична школа Лисенка). Отримала звання заслуженого професора й заслуженої артистки України.
Та хмари над головами української інтелігенції почали згущатися. Сестри Оксана й Людмила для влади СРСР були «неблагонадійними». 1929 року у СВУ арештували Ярослава, сина Оксани та Івана Стешенків (міністр освіти УНР) і племінника Марії Старицької. Далі – арешт рідної сестри Людмили Старицької-Черняхівської, і теж по справі СВУ.
Переслідування рідні владою СРСР фатально позначилися на здоров’ї 65-річної актриси. Вона так і не змогла оговтатися від удару. Померла 20 грудня 1930 року. Похована на Байковому кладовищі поряд із могилами Миколи Лисенка та Івана Стешенка, навпроти батька й матері.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
